ВСУ: Зізнання обвинуваченого, отримані в результаті катування – є недопустимими доказами

1905-2017
Верховний Суд України

ВСУ: Зізнання обвинуваченого та інші показання отримані в результаті катування чи жорстокого поводження є недопустимими доказами та вилучаються з доказової бази обвинувачення із направленням справи на новий розгляд.

Повний текст можна скачати тут  5-455кс15 або ознайомитись нижче:

Також можете завантажити окремі думки судів Верховного суду України Окрема думка суддя КороткевичОкрема думка суддя ПошваОкрема думка судді Ковтюк та Вус.

5-455кс15

 

Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 13.03.2017. Оприлюднено: 13.03.2017.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

6 лютого 2017 року                                                                                                                               м. Київ

Верховний Суд України у складі:

головуючого                 судді-доповідача Пошви Б.М.,

суддів:                      Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є.,          Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є.,      Кривенди О.В., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б.,   Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., –

при секретарях:   Гапон С.А., Тімчинській І.О., –

за участю:                   прокурора Генеральної прокуратури України

                             Курапова М.В.,

захисників ОСОБА_3, ОСОБА_4, –

розглянувши на спільному засіданні всіх судових палат справу за заявою засудженого ОСОБА_5 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом,

установив:

Вироком колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Одеської області від 1 серпня 2005 року засуджено:

ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, раніше судимого 20 лютого 2003 року за частиною першою                       статті 296 Кримінального кодексу України (далі – КК) до покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки, звільненого на підставі статей 75, 76 КК від відбування покарання з випробуванням, з іспитовим строком на                        1 рік 6 місяців, за частиною четвертою статті 187 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк чотирнадцять років з конфіскацією всього майна, за пунктами 1, 6, 12 частини другої статті 115 КК до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, остаточно на підставі статей 70, 71 КК – до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна;

ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, раніше не судимого, за частиною четвертою статті 187 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк тринадцять років з конфіскацією всього майна, за пунктами 1, 6, 12 частини другої статті 115 КК до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, остаточно на підставі статті 70 КК – до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна.

ОСОБА_5 та ОСОБА_6 визнано винуватими та засуджено за злочини, вчинені за вказаних нижче обставин.

У ніч із 12 на 13 червня 2003 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, за попередньою змовою між собою з метою заволодіння чужим майном прийшли до будинку АДРЕСА_1 де проникли до приміщення літньої кухні й напали на ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3. Застосовуючи до неї насильство, небезпечне для життя та здоровʼя потерпілої, стали вимагати віддати їм гроші. При цьому ОСОБА_5 та ОСОБА_6 діючи спільно з метою умисного вбивства, завдали         ОСОБА_7 численні удари сокирою та ножем, а також руками та ногами в різні частини тіла, спричинивши потерпілій тілесні ушкодження, небезпечні для її життя та здоровʼя. На крики ОСОБА_7 до приміщення літньої кухні прибіг її син – ОСОБА_8

ОСОБА_5 та ОСОБА_6, діючи спільно, напали на потерпілого та завдали йому численні удари сокирою і ножем, а також руками та ногами в різні частини тіла, спричинивши тілесні ушкодження, небезпечні для його життя та здоровʼя.

Після цього з метою доведення умислу на вбивство до кінця ОСОБА_5 завдав численні удари сокирою по голові обом потерпілим, від отриманих відкритих черепно-мозкових травм їх смерть настала на місці.

Після вбивства ОСОБА_7 і ОСОБА_8 ОСОБА_5 та       ОСОБА_6 проникли в будинок і, продовжуючи свій злочинний умисел на заволодіння грошима, напали на ОСОБА_9 Застосовуючи до неї насильство, небезпечне для її життя та здоровʼя, стали завдавати їй удари руками та ногами по голові й вимагати передати їм гроші. Унаслідок застосування насильства потерпіла видала ОСОБА_5 та ОСОБА_6 гроші в сумі приблизно 1500 доларів США, що по курсу Національного банку України на момент вчинення злочину становило 7999,5 гривень, після чого намагалася втекти від нападників і вибігла з будинку. Однак ОСОБА_5 наздогнав потерпілу ОСОБА_9 у дворі та з метою вбивства завдав їй численні удари сокирою по голові, унаслідок відкритої черепно-мозкової травми настала смерть потерпілої.

Позбавивши життя ОСОБА_7, ОСОБА_8 і ОСОБА_9, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 із грошима, якими заволоділи під час розбійного нападу в сумі приблизно 1500 доларів США, зникли з місця злочину.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2006 року касаційні скарги засуджених ОСОБА_5 та ОСОБА_6, адвокатів Гука Г.І. й Сушка П.П. залишено без задоволення, а вирок судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Одеської області від 1 серпня 2005 року щодо ОСОБА_5 та ОСОБА_6 – без зміни.

25 лютого 2016 року Європейський суд з прав людини (далі – Суд) одноголосно постановив рішення у справі «Зякун проти України», яке набуло статусу остаточного 25 травня 2016 року, про порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), а саме статті 3 Конвенції, яке полягає в тому, що заявник зазнав тілесних ушкоджень внаслідок жорстокого поводження, яке слід кваліфікувати як нелюдське та таке, що принижує гідність.

Суд визнав безсумнівним той факт, що заявник отримав низку тілесних ушкоджень, включаючи синці на плечах, стегнах, голові та обличчі. Ці зафіксовані тілесні ушкодження були достатньо серйозними. Заявник поскаржився слідчому, в провадженні якого знаходилася його справа, на жорстоке поводження з ним. Однак розслідування скарги заявника було проведено тим самим слідчим, у провадженні якого перебувала його кримінальна справа. Фактично, саме слідчий помістив заявника під варту та відібрав у нього показання, які, як стверджував заявник, було отримано в нього в результаті жорстокого поводження.

Крім того, видається, що слідчий обмежив своє розслідування скарги заявника лише надсиланням запитів до ізолятора тимчасового тримання (далі – ІТТ) та слідчого ізолятора (далі – СІЗО). Навіть незважаючи на те, що відомості, надані ІТТ, свідчили про те, що заявник на час прибуття до ІТТ мав досить значні ушкодження, у них також містилися відомості про те, що не всі з цих ушкоджень було зафіксовано. Слідчий, як видається, не вжив жодних зусиль для встановлення походження цих ушкоджень. Суд дійшов висновку, що національні органи влади не виконали свого обов’язку провести ефективне розслідування скарги заявника на жорстоке поводження.

Крім того, Суд зауважив, що в матеріалах справи ніщо не свідчить, що до контакту з міліцією заявник мав які-небудь тілесні ушкодження. Суд також зазначив, що одразу після затримання ОСОБА_5 не було проведено жодного медичного огляду. За таких обставин Суд вважав установленим факт, що заявник зазнав тілесних ушкоджень, перебуваючи під контролем органів влади. Наведене призвело до порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тим, що зізнавальні показання заявника, отримані в результаті жорстокого поводження, не було вилучено з доказової бази в його справі.

Зокрема, Судом було визнано, що ОСОБА_5 надав зізнавальні показання під час тримання його під вартою, офіційно датовані 30 червня та 2 липня 2003 року. Під час розгляду справи по суті суд посилався на ці зізнавальні показання, а також і на низку інших доказів, що доводили вину заявника. З огляду на зазначені вище висновки щодо жорстокого поводження із заявником Суд вважає, що той факт, що національні суди в цій справі не вилучили з доказової бази зізнавальні показання заявника від 30 червня та 2 липня 2003 року, зробив провадження в цілому несправедливим.

У заяві засуджений ОСОБА_5 порушує питання про перегляд постановлених щодо нього та ОСОБА_6 судових рішень на підставі    пункту 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі – КПК 2012 року) у зв’язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. На обґрунтування підстав для перегляду судових рішень Верховним Судом України засуджений в заяві посилається на рішення Суду у справі «Зякун проти України» від 25 лютого 2016 року (заява № 34006/06).

За змістом заяви засуджений ОСОБА_5, вказуючи на порушення Конвенції, встановлені в наведеному рішенні, вимагає постановлені національними судами судові рішення щодо нього та ОСОБА_6 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення захисників: ОСОБА_3, який просив заяву засудженого ОСОБА_5 задовольнити, судові рішення щодо обох засуджених скасувати, справу направити на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції, а також визначитися з обранням запобіжного заходу, не пов’язаного з обмеженням свободи цієї особи з ув’язненням; ОСОБА_4, який також підтримав заяву засудженого  ОСОБА_5, просив її задовольнити, судові рішення у справі скасувати щодо обох засуджених, а справу направити на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції, а також заявив клопотання, у якому просив визначити запобіжний захід, оскільки після скасування судових рішень, особа не має перебувати в місцях позбавлення волі, так як втратила свій попередній статус як засудженого, думку прокурора Курапова М.В., який також вважав, що заява засудженого ОСОБА_5 підлягає задоволенню, судові рішення скасуванню щодо двох засуджених, а справа направленню на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Крім того, прокурор просив з урахуванням змін, унесених до Конституції України та практики Суду визначитися з запобіжним заходом, дослідивши матеріали справи та матеріали, додані до заяви, обговоривши доводи заяви, рішення Суду у справі «Зякун проти України», Верховний Суд України дійшов таких висновків.

Україна взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).

Установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, відповідно до пункту 4 частини першої               статті 445 КПК 2012 року, є підставою для перегляду Верховним Судом України судових рішень, що набрали законної сили.

25 лютого 2016 року Суд одноголосно постановив рішення у справі «Зякун проти України», яке набуло статусу остаточного 25 травня 2016 року.

Цим рішенням констатовано порушення статті 3 Конвенції, зокрема, що «безсумнівним є той факт, що заявник отримав низку тілесних ушкоджень, включаючи синці на плечах, стегнах, голові та обличчі. Ці зафіксовані тілесні ушкодження були достатньо серйозними, щоб підпадати під дію               статті 3 Конвенції» (пункт 43).

За висновком Суду незаперечним є те, що до 8 липня 2003 року (часу виявлення тілесних ушкоджень) заявник тримався під вартою в органах влади безперервно впродовж значного проміжку часу. Протокол його затримання було складено 30 червня 2003 року. Проте органи влади не пояснили, чому заявник, який заперечував будь-яку причетність до злочину 28 червня        2003 року в місті Суми (див. пункт 8), добровільно поїхав до смт Іванівка, розташованого на відстані більше ніж 700 км, лише для того, щоб через два дні бути тут затриманим (див. для порівняння рішення у справі «Джулай проти України» (Dzhulay v. Ukraine), заява № 24439/06, п. 58, від 3 квітня  2014 року). За відсутності будь-якої альтернативної послідовної версії подій Суд вважає встановленим, що «заявник фактично тримався під вартою в міліції принаймні з 28 до 30 червня 2003 року, коли було складено протокол його затримання, та він зізнався у вчиненні злочину» (пункт 48).

Суд також зауважив, що «у матеріалах справи ніщо не свідчить, що до контакту з міліцією заявник мав які-небудь тілесні ушкодження і що одразу після його затримання не було проведено жодного медичного огляду. За таких обставин Суд вважає встановленим факт, що заявник зазнав тілесних ушкоджень, перебуваючи під контролем органів влади, які не виконали свого обов’язку провести ефективне розслідування скарги заявника на жорстоке поводження» (пункти 47-50).

На переконання Суду, «зізнання заявника у вчиненні злочину під час документально незафіксованого тримання під вартою щонайменше дві доби у поєднанні з медичними доказами існування нез’ясованих тілесних ушкоджень, яке створює враження, що заявник міг надавати зізнавальні свідчення недобровільно (див. для порівняння рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, п. 63, від 7 листопада 2013 року)» (пункт 52).

Суд нагадав, що допустимість в якості доказів показань, отриманих в результаті катування або інших видів жорстокого поводження в порушення статті 3 Конвенції, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової цінності відповідних тверджень і від того, чи було їх використання вирішальним для засудження підсудного судом (див. рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (Gдfgen v. Germany) [ВП], заява № 22978/05, п. 166, ECHR 2010 з подальшими посиланнями) (пункт 62).

При цьому Суд зазначив, що зізнавальні показання заявника під час тримання його під вартою, офіційно датовані 30 червня та 2 липня 2003 року. Під час розгляду справи по суті суд посилався на ці зізнавальні показання, а також і на низку інших доказів, що доводили вину заявника.

З огляду на зазначені вище висновки щодо жорстокого поводження із заявником і посилання суду першої інстанції на зізнавальні показання заявника від 30 червня та 2 липня 2003 року, за висновком Суду зробило провадження в цілому несправедливим та призвело до порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (пункт 63).

Висновки, викладені в рішенні Суду, збігаються з відповідними нормами законодавства України.

Статтею 22 Кримінально-процесуального кодексу 1960 року (далі – КПК 1960 року), чинного на час провадження у даній справі, передбачено, що органам дізнання та досудового розслідування заборонено домагатися показань обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.

Згідно зі статтями 43 і 431 КПК 1960 року підозрюваний та обвинувачений мали право: давати показання з пред’явленого обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати скарги на дії і рішення особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду.

Зазначені норми процесуального закону зобов’язують органи дізнання та (або) досудового слідства провадити свою діяльність із дотриманням прав підозрюваного чи обвинуваченого.

Як установлено рішенням Суду у справі «Зякун проти України», заявник зазнав тілесних ушкоджень, перебуваючи під контролем органів влади, унаслідок жорстокого поводження, яке слід кваліфікувати як нелюдське та таке, що принижує гідність, грубо порушує права останнього, передбачені Конституцією України та КПК 1960 року, чинними на час розслідування справи.

Наведені висновки Суду дають підстави вважати вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_5 незаконним і необґрунтованим, постановленим з істотним порушенням кримінально-процесуального закону, в т.ч. на його зізнавальних показаннях. Судом касаційної інстанцій зазначені порушення не усунуто.

Відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року                № 3477- IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон) і частини першої статті 46 Конвенції рішення Суду є обов’язковими для виконання Україною.

Згідно зі статтею 1 цього Закону виконання рішення Суду передбачає: а) виплату Стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру, відповідно до статті 10 Закону, є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції і який здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.

Комітет міністрів Ради Європи у Рекомендації від 19 січня 2000 року      № R (2000) 2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо: коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження, та коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

З огляду на викладене заява засудженого ОСОБА_5 підлягає задоволенню.

Встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом (пункт 4 частина перша статті 445 КПК) є однією з підстав перегляду Верховним Судом України судових рішень у провадженнях про кримінальні правопорушення, за наслідками якого цей суд може прийняти й рішення про відновлення судового розгляду. Таке рішення Верховний Суд України має прийняти на підставах і в порядку, передбачених КПК, з дотриманням засад кримінального провадження, зокрема таких, як верховенство права та законність.

За частиною п’ятою статті 453 КПК Верховний Суд України переглядає судові рішення у межах поданої заяви. Якщо задоволення заяви дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли заяви, Верховний Суд України зобов’язаний прийняти таке рішення.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 217 цього ж Кодексу матеріали досудового розслідування не можуть бути виділені в окреме провадження, якщо це може негативно вплинути на повноту досудового розслідування та судового розгляду.

Відповідно до частини першої статті 412 КПК істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

ОСОБА_5 постановлено за провину вчинення ряду злочинів, які він скоїв за попередньою змовою в групі з ОСОБА_6 Згідно з обвинуваченням ОСОБА_5 та названий співучасник діяли як співвиконавці з єдиним умислом, узгоджено і без виокремлення ролі кожного з них, з усвідомленням про можливість досягнення злочинного результату шляхом спільних дій.

Суд констатував порушення статті 3 і пункту 1 статті 6 Конвенції.

Верховний Суд України погодився з висновками Суду про те, що розгляд справи про обвинувачення ОСОБА_5 був несправедливий і поновив судовий розгляд. Водночас вважає, що новий розгляд об’єднаного обвинувачення у злочинах, скоєння яких у співвиконавстві інкримінується ОСОБА_5 і ОСОБА_6, має проводитися стосовно них обох. Відновлення судового розгляду тільки щодо ОСОБА_5 не узгоджуватиметься з положеннями частини п’ятої статті 253 КПК й створюватиме реальні передумови для можливого визнання нового судового розгляду таким, що відбувався з істотними порушеннями вимог кримінального процесу, які завадили ухвалити законне і обґрунтоване рішення. Це також унеможливить визнання нового судового розгляду справедливим у разі, якщо стосовно ОСОБА_6 залишиться в силі вирок про його винуватість у злочинах, що ґрунтується на доказах, які щодо ОСОБА_5 будуть наново досліджуватися й оцінюватися на предмет їх достовірності, допустимості та достатності.

Що стосується запобіжного заходу, то Верховний Суд України виходить з такого.

Кримінальна справа щодо ОСОБА_5 та ОСОБА_6 надійшла до суду від прокурора з обвинувальним висновком, тому відповідно до пункту 11 розділу XI «Перехідні положення» КПК 2012 року ця справа має розглядатися в порядку, який діяв до набрання чинності цим Кодексом.

Скасування вироку суду першої інстанції та ухвали касаційної інстанції щодо засуджених не тягне за собою скасування постанови судді про попередній розгляд справи від 9 грудня 2004 року, згідно з якою ОСОБА_5 та ОСОБА_6 залишено обраний їм запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права підозрюваних, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, що була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України не вбачає на стадії перегляду судових рішень щодо засуджених підстав для скасування постанови судді від 9 грудня 2004 року. Обраний їм запобіжний захід у вигляді тримання під вартою має залишатися до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому                    КПК 2012 року.

Судове провадження в суді першої інстанції належить здійснювати згідно з вимогами чинного законодавства.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 453 – 455 Кримінального процесуального кодексу України         2012 року, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

Заяву засудженого ОСОБА_5 задовольнити.

Вирок апеляційного суду Одеської області від 1 серпня 2005 року, ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2006 року щодо ОСОБА_5 та в порядку частини п’ятої статті 453 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року щодо ОСОБА_6 скасувати та направити справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції.

Обраний ОСОБА_5 та ОСОБА_6 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої                 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року.

Головуючий                                                             Б.М. Пошва

Судді:

І.С. Берднік Є.І. Ковтюк  О.Ф. Волков М.Є. КороткевичС.М. Вус О.В. КривендаМ.І. Гриців Н.П. ЛященкоВ.І. Гуменюк О.Б. ПрокопенкоА.А. Ємець Я.М. РоманюкТ.Є. ЖайворонокВ.М. СімоненкоГ.В. Канигіна В.Ф. Школяров